Чи є законним тримання під вартою особи після проголошення обвинувального вироку?
ВОЛОДИМИР ПАВЛОВ, суддя Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області
Через правову невизначеність рішення судді може формуватися під впливом чинників, що не відповідають правовим нормам. Ознакою ж такої невизначеності є наявність положень, які можуть спричинити різні результати. І за наявності прогалин управний юрист здатний аргументувати позиції обох сторін у справі, які за своєю суттю є протилежними. Яскравим прикладом правової невизначеності та її безпосереднього впливу на судову практику є питання щодо обрання запобіжного заходу на підставі вироку, який не набрав законної сили.
Гарантії свободи
Згідно із ст.29 Конституції та ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод обмеження права людини на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і на підставах та в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст.7 Кримінального процесуального кодексу зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам, до яких, зокрема, належить і принцип законності. Законність — це суспільно-політичний режим, що виражається в пануванні права й закону в суспільному житті, неухильному дотриманні приписів правових норм усіма учасниками суспільних відносин, послідовній боротьбі з правопорушеннями й свавіллям у діяльності посадових осіб, у забезпеченні порядку й організованості в суспільстві.
Положеннями ст.374 КПК чітко регламентовано зміст
вироку, що є найважливішим актом правосуддя. Однією з умов прийняття законного та обгрунтованого рішення є неухильне дотримання визначених законом вимог до його форми й змісту.
Як убачається із приписів абз.3 п.1 ч.4 ст.374 КПК, у разі постановлення виправдувального вироку суд у резолютивній частині вправі застерегти щодо заходів забезпечення його виконання, зокрема рішення стосовно дії запобіжного заходу до набрання вироком законної сили.
У разі визнання особи винною згідно з абз.10 п.2 ч.4 ст.374 КПК у резолютивній частині також зазначається рішення щодо заходів забезпечення, але без будь-яких посилань на набрання ним законної сили. Тобто в цьому випадку повинні діяти загальні норми, що містяться у стст.197, 203, 331 КПК.
Практика застосування нового КПК склалася таким чином, що в обвинувальних вироках судді вказують на необхідність тримання особи під вартою до набрання рішенням законної сили, дотримуючись законодавчої вимоги, яка є характерною лише для
виправдувального вердикту. Однак проблема полягає в тому, що законодавець не передбачив можливості виконання такого рішення до його вступу в силу. Адже поняття «винесення рішення» й «виконання рішення» не є тотожними.
За гратами без вироку
Питання порядку вступу вироку в силу регулюється положеннями ст.532 КПК. Відповідно до цієї статті вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо її не було подано. У разі ж оскарження вердикту, якщо він не скасований, він набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Водночас жодна норма чинного кодексу не містить посилань на те, що вирок (або його частина) суду першої інстанції може вступати в силу не за правилами, визначеними у ст.532 КПК, а будь-яким іншим чином. Відповідно, теза в резолютивній частині обвинувального вироку щодо вступу його в
силу з моменту набрання чинності фактично нівелює категоричність заходу забезпечення кримінального провадження, зазначеного в ньому.
Практичне вираження цієї проблеми можна яскраво проілюструвати на прикладі, що може мати місце в діяльності кожного судді суду першої інстанції. Під час розгляду обвинуваченому було обрано (подовжено) запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. До спливу обраного (подовженого) строку постановлено обвинувальний вирок із зазначенням подовження тримання під вартою до набрання ним законної сили. Засуджений вже після спливу обраного (подовженого) попередньою ухвалою строку запобіжного заходу подає апеляційну скаргу на вирок та клопотання про звільнення із СІЗО з підстав відсутності рішення, яке набрало б законної сили та визначало правомірність його перебування під вартою.
Не менш проблемним з точки зору виконання є вирок, яким до покарання у вигляді позбавлення волі засуджено особу, яка не перебувала під вартою. Так, згідно з Правилами внутрішнього розпорядку слідчих
ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженими наказом Міністерства юстиції від 18.03.2013 №460/5, підставою для приймання та тримання в СІЗО засуджених, які не перебували під вартою, є вирок, що набрав законної сили. Тобто формулювання у вироках, яке досить часто зустрічається в судовій практиці, — «взяти засудженого під варту в залі судових засідань», мабуть, є неправильним і складним для практичного виконання.
Більше того, в цьому випадку автоматично порушується право на захист особи, стосовно якої обирається запобіжний захід. Адже та позбавлена можливості надати пояснення із цього приводу, що вочевидь не узгоджується з принципами змагальності та диспозитивності (стст.22, 26 КПК ).
Визначеність — ознака права
Загалом визначеність норм — одна з найсуттєвіших ознак права. Людина, залишена віч-на-віч із суспільством, державою, має право вимагати, щоб їй точно сказали, чого від неї хочуть і які межі ставлять.
Логічно, що право на визначеність норм є одним із невід’ємних прав людської особистості. Без нього, по суті, взагалі ні про яке «право» не може йтися... Будь-яке розвинене суспільство прагне мати право ясне, чітке, сформульоване в єдиному компактному кодексі. Законність, що виключає можливість будь-якої сваволі, стає неодмінною передумовою будь-якого культурного суспільства. Отже, прагнення до правової визначеності — це природна мета будь-якої правової системи.
Європейський суд з прав людини сформулював певну позицію із цього приводу. Так, у п.24 рішення у справі «Чанєв проти України» від 9.01.2015 зазначено, що «слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у п.1 ст.5 конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм». Фактично правова позиція ЄСПЛ, як і низка інших національних нормативно-правових актів, зводиться до безумовної необхідності дотримання процесуальних норм та
узгодженості їх між собою.
Тобто, дотримуючись принципу законності та вимог ст.374 КПК, суддя, на мою думку, не вправі вказувати в резолютивній частині обвинувального вироку та необхідність тримання особи під вартою до набрання вироком законної сили. Адже це не передбачено процесуальною нормою чинного законодавства.
Під дією запобіжного заходу
Окремим аргументом такої позиції є аналіз положень закону «Про попереднє ув’язнення». Попереднє ув’язнення є запобіжним заходом, котрий у випадках, передбачених КПК, застосовується щодо засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Фактично особа, навіть за умови наявності вироку, що не набув чинності, не відбуває покарання, а лише продовжує триматися під вартою в межах встановленого законом та рішенням суду строку.
Такий висновок з огляду на п.2 ст.21 КПК, де йдеться про обов’язкове виконання вироків та ухвал суду, що набрали законної сили, є єдино правильним. Тобто навіть факт відбуття особою призначеного судом
покарання за вироком, що не набрав законної сили, не є підставою для її звільнення із СІЗО. Адже за таких обставин засуджений перебуває під дією саме запобіжного заходу, який попередньо обрано.
Аналогічне бачення розв’язання цієї проблеми мають і представники Генеральної прокуратури, оскільки при проведенні тестування прокурорів на знання законодавства вказують саме на такий підхід.
Звісно, два юристи можуть мати три позиції, які мають право на існування. Але ж судді повинні керуватися виключно законом, безумовно, аналізуючи й судову практику. На жаль, усі складні питання в чинному законодавстві, які в подальшому ставали підгрунтям для задоволення позовів до ЄСПЛ, не звільняють суддів від відповідальності. Більше того, неодноразово наголошувалося на необхідності застосування саме позиції міжнародної інституції, а не вітчизняної судової практики.
Виходячи з наявної правової конструкції ст.374 КПК, на мою думку, доречніше було б в обвинувальних вироках указувати конкретний, обумовлений
часовими рамками строк тримання засудженого під вартою. Це узгоджуватиметься із принципом правової визначеності, який є загальною ідеєю конвенції, та верховенством права.
Зазначення у вироку строку тримання особи під вартою до набрання вироком законної сили з огляду на ч.1 ст.115 КПК, безумовно, не суперечило б принципу законності. Але лише за умови наявності в абз.10 п.2 ч.4 ст.374 КПК відповідної тези. На жаль, відповідних законодавчих змін чекати не варто, а тому слід виходити із чинної правової конструкції.
І наостанок зверну увагу колег на практику апеляційних судів із цього питання. Так, згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень у разі скасування вироку та направлення кримінального провадження щодо особи, яка перебуває під вартою, на новий розгляд судді апеляційної інстанції завжди вказують кінцевий строк дії запобіжного заходу, що вчергове доводить невизначеність підходів у цьому питанні.
_03_03.png)
